Сайт Баратівської гімназії

«ВСІ МИ РОДОМ З МИНУЛОГО…»

У які б далекі краї не завели б життєві путівці людину, за гори-доли, за моря й океани від батьківщини, завжди вона пам'ятає ту землю, де лишилося коріння її ро­ду, де вперше побачила вона небо над головою, де почула материнську колискову. І найбільше вабить людину не скільки держава, де вона проживає, а її маленька батькі­вщина: рідне село, вулиця, домівка.

Любов до Батьківщини починається з любові до рідного села. А як можна лю­бити те, чого не знаєш? «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани», - писав М.Т.Рильський у передмові до книжки І.Шаталова «В пошуках скарбів».

Поміж степами, неозорими нивами, мимо крутих берегів Інгулу в'ється дорога до Баратівки. Вздовж дороги вишикувалися стрункі тополі, мов почесна варта, роз­кинулися неозорі поля. Запитую себе: чому саме тополі? У нашому краї тополя -прикмета маловоддя, частих посух. Дуже важко виростити в степу дерево. І все-таки наш степ справляє враження квітучого краю. З весни до осені, куди не кинь по­гляд, котяться золотаві хвилі хлібів, жовтіють соняхи, голубіє річка...

Більша частина Баратівки розкинулася вздовж берега Інгулу, навкруги бу­яють степи. Скільки ж вкладено у цю землю людської праці, яка приносить добро­бут у кожну домівку.

Від далекого ХVІІ століття по сьогоднішній день село пережило майже три віки, де були і радощі й печалі, і має власну героїчну історію.

Але все по порядку. Хто й коли заснував Баратівку, невідомо. Вагомий внесок в археологічні дослідження Новобузького району зробили працівники Миколаївсь­кої комплексно-археологічної експедиції на чолі з О.Г.Шапошніковою наприкінці 60-70-х років XX ст.., краєзнавцем В.Б. Гребенніковим, який досліджував береги рі­чки Інгул нижче Софіївської греблі. В науковому вивченні нашого краю брав участь співробітник Миколаївського обласного музею В.І. Нікітін.

Поблизу Баратівки, а саме біля села Червона Поляна виявлені пам'ятки черня-хівської доби, поселення епохи бронзи.

В кінці XVII ст. тут проживали козаки-зимівники.

В першій половині XVIII ст.. навколишні землі перебували під владою турець­ких загарбників. Народи Півдня України об'єдналися з народом Росії і повели боро­тьбу з турецькими феодалами. Період з 1768 по 1774 рік увійшли в історію під на­звою російсько-турецької війни, яка закінчилася перемогою російського війська. Зе­млі між Дніпром і Бугом відійшли до Російської імперії. Імператриця Катерина II розділила їх між офіцерами російської армії, як нагороду за їх подвиги під час війни. Також почалися примусові переселення селян з центральних та північних областей України та Росії.

Про те, що і територія теперішнього села Баратівка почала заселятися після ро­сійсько-турецької війни, свідчать і спогади нашого земляка, який проживав у Запо­ріжжі, підполковника у відставці нині покійного вже Терентія Івановича Губи:

«В 1910 году, в Антоновском волостном правлении был волостным писарем прапорщик русской армии Таций. Это был образованный по тому времени человек, любивший все то, что относилось к прошлому. В июне месяце 1910 года, будучи на Баратовском кладбище по случаю какой-то панихиды, Таций обнаружил осколок большого каменного надгробного креста, на котором, после значительных усилий удалось прочитать написанное славянской вязью следующее: «Помре 17 дня генва-ря 1783 года». Большего прочесть не удалось. Также не удалось отыскать второго обломка. Находка била как раз там, где располагались первые захоронения.»

Щодо першого власника Баратівки можна сказати таке: військовий офіцер, який осів у наших краях після російсько-турецької війни, представник давнього грузинського роду Бараташвілі – С.Г.Баратов. Клопотання про виділення земельної ділянки було подано його старшою дочкою Анною (Галиною) приблизно у 1778 році. У 1783 році у селі Баратівка було споруджено дерев’яну Успенську церкву (матеріали книги «Историко - хронологическое описание церквей епархий Херсонской и Таврической, стор. 19).

У фондах Херсонського державного архіву є справа, що іменується «Указы Новороссийской губернской канцелярии, рапорта и доношения офицеров пикинерских полков об отводе земельных дач для устройства поселений. Билеты на право владения землёй. План земельной дачи, отведённой во владение княгине Баратовой.» (ф.14,оп.1.д.54. почато справу 14 травня 1779 р., закінчено 1782р.). Тому можна припустити, що будинок був збудований у 1780 - 1782 році.

У поміщика С.Г. Баратова було три дочки: Анна (Галина), Єлизавета і Катерина. Після смерті Анни, як спадкоємиці, маєток перейшов до молодшої сестри – Катерини, що вийшла заміж за князя Данила Івановича Кудашева, полковника царської армії.

Їх дочка Марфа Данилівна Кудашева вийшла заміж за генерал-ад’ютанта Карла Густавовича Гербеля, та вступила у володіння маєтком згідно заповіту матері від 1850 року (матеріали фонду Київської палати цивільного суду Ф.486. оп.1 спр.12172 арк.8)

На кінець ХІХст. частина земель та садиба перейшла до їх сина - Миколи Карловича Гербеля, який добудував до старого будинку двоповерховий корпус, зберігши при цьому архітектурні особливості та оздоблення. Увесь комплекс мальовничо вписався у озеленений двір. Дещо змінився зовнішній вигляд, додався ще один вхід. З підсоб­них приміщень збереглися тільки два винних льохи. Цікавою деталлю є навіть неве­личка каналізаційна система із глиняних труб, ознаки якої збереглися і донині.

Його спадкоємець – син Сергій Миколайович Гербель був освіченою, високо ерудованою людиною, яка мала естетичний смак і практичні навички в підході до будь-якої справи. Недарма в 1892 році його було обрано головою Херсонської повітової земської управи. На цій посаді Гербель перебу­вав до 1901 року, зарекомендувавши себе з позитивного боку: його призначено губе­рнатором Харківської губернії. Будучи губернатором, він не забував про рідне Приінгулля. За його ініціативою було побудовано міст через балку Горожену біля села Ганнівка.

Сергій Миколайович Гербель був одружений на Олександрі Ісидорівні Дуриліній - доньці відомого в наших краях землевласника Ісидора Харлампійовича Дурилі на, що побудував у Пелагеївці перлину нашого степу – Пелагеївську церкву (сьогодні тут розміщується Свято-Михайлівський жіночий монастир).

В російському місті Твер проживали родичі Гербелів і серед них - Гербель Мико­ла Васильович (1827-1883р.р.), який народився в Твері, помер у Санкт-Петербурзі. Він був поетом, перекладачем, бібліографом, займався видавничою справою. У 1860 році він здійснив 4-те видання «Кобзаря» Т.Г. Шевченка, займався перекладами тво­рів Тараса Григоровича, з яким був знайомий особисто, І.П. Котляревського, Є.П. Гребінки.

До речі, саме Микола Гербель (тверський) був першим перекладачем «Кобзаря», це підтверджує зв'язок великого сина українського народу Тараса Григорови­ча Шевченка з родиною Гербелів.

В 70-х, особливо у 80-х роках ХІХ століття протест селян проти кріпацтва переріс у активні форми боротьби проти гноблення поміщиків. У травні 1885 року селяни під керівництвом бідняка Курінного К. розгромили і спалили магазин поміщиці Ольги Гербель, знищили значну кількість поміщицького майна на суму більше 3000 карбованців.

На 1881 рік у Баратівці проживало 426 осіб, які користувалися наявною тягловою силою у числі 89 коней, мали 293 гол. ВРХ, та 317 гол. птиці. Частина селян не мала взагалі ніякого тягла і можливості обробляти землю, здаючи її в оренду з подальшим розоренням.

Заможніші мали наділи від 12 до 24 десятини, а інші – тільки по шість. Селяни Курінний Ларіон, Чорний Іван, Міненко Андрій, Лукія та Феодосій мали всього по 1 десятині землі. Але і для них нараховувалося по 10-11 карбованців викупних недоїмок, податків на рік.

Революційні події 1905 року були зустрінуті в Баратівці активними діями бідняків, які навесні і влітку спалили 11 скирт сіна поміщика і 5 заможних селян, при цьому погрожуючи відкритим нападом на маєток Гербеля.

Наляканий поміщик був змушений виставити будинок і майно на продаж. Для володіння будинком спочатку бажаючих не знайшлося, землі розкупили куркулі Закаблучний, Рясики, Ляшенко, Пластунова. Пізніше маєток придбав новобузький нотаріус Биковський. Сам Гербель після здійснення факту продажу виїхав з родиною до Петербурга.

(Архів шкільного музею, витяг із матеріалів Миколаївського обласного державного архіву ф.1817,оп.2., од.зб.10. арк. 58.,ф.2778,оп.1., од.зб.10. арк. 34.)

Події першої російської буржуазно-демократичної революції, виступи робітників Миколаєва, агітація революційно налаштованої інтелігенції, у тому числі вчителем Баратівської школи М.І.Петракі, сприяли зростанню політичної свідомості селянства.

З 1915р. Баратівка стала центром Антонівської волості.

Напередодні 1917 року населення села значно скоротилося і становило 545 осіб, причому жінок було на 54 особи більше, ніж чоловіків. У селі пустували 32 двори. Їх господарі через різні обставини пішли світами, втративши своїх годувальників на громадянській війні.

Восени 1917р. в Баратівці було встановлено Радянську владу.

В січні 1918 року на волосній сходці було вибрано Антонівську волосну Раду. До неї увійшли: демобілізований моряк Балтійського флоту Михайло Онисимович Яковенко в якості голови, заступником став житель Нового Буга політкаторжанин Миколаївської каторжної тюрми Олександр Павлович Борисов. Головою земельної комісії став місцевий селянин Платон Гаврилович Сокур, який все життя батракував у німців-колоністів у колонії Нейфельд. Незаможник Костянтин Осадчий, батрак місцевої економії очолив продовольчий відділ новоствореної Ради. Відділ народної освіти по волості доручено було вчителю – Миколі Івановичу Петракі.

Під керівництвом Ради біднота Баратівки і Антонівки почали ділити землі між безземельними і малоземельними. В березні 1918р. революційні перетворення в селі перервало вторгнення німецько-австрійських військ. Разом з окупантами повернулися поміщики.Для придушення виступу прибув загін, в якому налічувалося більше 50 солдатів. Увірвавшись в сільську школу, карателі побили вчителя М.І.Петракі, якого потім відправили до в'язниці до німецької колонії Нейфельд ( тепер с. Єфремівка Новобузького району).

У вересні 1920 р. в Баратівці створено комнезам. Його очолили Осадчий К.Т. – голова Ради; Яковенко М.О. – заступник. Також було обрано новий склад Ради: Канівець М. – секретар, Горб С., Смола О., Колтонюк К., Сокур П.Г., - члени Ради.

На мітингу селян, проведеному за ініціативою волревкому і комнезаму, було вирішено створити Антонівський партизанський комуністичний загін, який згодом переріс у полк і влився в ряди діючої Червоної армії. Його очолив Микола Єфремович Губа. Формувався він з жителів всієї волості. До червня 1919 року загін був озброєний 3 гарматами, 60 кулеметами, гвинтівками. Фронтами громадянської пройшов Антонівський полк свій повний бойовий шлях.

В 1919 р. в Баратівці сформувався сільський партійний осередок, секретарем якого вибрали М.О. Яковенка. Партосередок очолив молодіжний рух на селі і створив наприкінці 1920 р. комсомольську ячейку. Долаючи великі труднощі, селяни відновлювали зруйноване господарство.

В листопаді 1921 р. загальний збір комітету незаможних селян Баратівки вирішив організувати першу артіль – «Начало», в яку вступили 102 сім’ї бідняцьких, 33 середняцьких і 10 куркульських. Артіль мала 234 робочих коней, 118 плугів букерів, 50 сівалок і молотарок і навіть парову машину.

Після закінчення громадянської війни населення ще довго відчувало її важкі наслідки – не вистачало хліба і інших продуктів харчування, взуття, одягу. Після неврожаю 1921 р. почався голод. Голодувало 290 жителів Баратівки і Антонівки.

З 1922 року КНС очолював Співак Р.І.

(Архів шкільного музею, витяг із матеріалів Миколаївського обласного державного архіву ф.686,оп.1., од.зб.10. арк. 27., ф.686,оп.1., од.зб.10. арк. 80.)

Незважаючи на труднощі, господарство розширювалося і міцніло. У 1928 році артіль на власні кошти придбала трактор «Фордзон». Першим трактористом у селі став Курінний Г.П.

У 1929 році артіль отримала статус колгоспу, який з 1930 року став носити назву «Ім. 16 партконференції». В колгосп увійшло 66 сімей. В розпорядженні колгоспників було 680 га орної землі, 92 голови великої рогатої худоби, 98 коней. Головною галуззю господарства було рослинництво.

Партійні і радянські органи багато уваги уділяли розвитку охорони здоров'я, народної освіти і культури. Вже в 1920 р. в Баратівці працювали медпункт, початкова школа. З 1923 р. функціонував сільський клуб. При ньому відкрили бібліотеку, були створені драматичний, хоровий, музичний і інші гуртки. Особливим успіхом користувався у жителів Баратівки і навколишніх сіл драматичний гурток клубу. З 1938 року в клубі демонструвалися перші радянські кінострічки.

Зросла ініціатива і творчість трудящих. У 1933 році першим раціоналізатором у селі і у районі став бригадир колгоспу ім.. 16 Партконференції Г.М. Василенко, який організував сушіння хліба в снопах без молотьби, обґрунтував свій метод і подав свою пропозицію в Червону книгу раціоналізаторів району.

З середини 30-х років колгосп став спеціалізуватись на вирощуванні конопель. За пропозицією Миколаївського обласного бюро КП(б)У в 1934 році було запроваджено будівництво на околиці Баратівки лубзаводу (заводу по переробці луб’яних волокон). Вже у 1937 р. він вступив у дію. На початку Великої Вітчизняної війни на заводі працювало 100 робітників, які випускали продукцію на 643 тис. карбованців у рік.

Продукцією заводу були луб’яні волокна з конопель. Це була сировина для виготовлення канатного прядива, ниток для мішковини, вірьовок, нижчих сортів брезенту. До завдань заводу входило вирощування (на невеликій території) конопель, прийом сировини від сусідніх колгоспів, її переробка, сортування, пакування і відправка за призначенням. Варто зазначити, що сировина заводу постачала державні канатні заводи Харкова та Одеси, також йшла на експорт до Англії та Німеччини.

В роки Вітчизняної війни гітлерівське командування, зважаючи на важливість стратегічного об’єкта, надавало стратегічного значення підприємству, через що коноплезавод уникнув руйнувань за часів окупації.

Тривожно і болюче сприйняли жителі Баратівки і Антонівки звістку про початок Великої Вітчизняної війни. На перший поклик «Все для фронту, все для Перемоги!» відразу відгукнулись 76 чоловіків і жінок. За період війни у бойових діях взяли участь 320 осіб з Баратівки і Антонівки, з яких 54 загинули у боях з окупантами.

За час окупації 11 сільських активістів було розстріляно. Також фашисти вивезли в Німеччину 53 юнаків і дівчат. Тяжкої долі зазнали і ті, хто став полоненим концтабору: Куріченко Андрій Прокопович, Погоріла Надія Степанівна, Пишнюк Іван Семенович, Сокур Денис Гаврилович, Сокур Яків Гаврилович, Чернега Яків Тимофійович.

У 1945-му серед багаточисельних представників всіх національностей тодішнього СРСР також штурмували рейхстаг і троє наших земляків-кулеметників: Гри­горій Барадуля, Леонід Прищепа, Петро Рясик.

За період Вітчизняної війни 35 баратівців було відзначено бойовими нагородами. Командир авіаполку Т.І. Губа за виявлений героїзм у боях під Сталінградом, Ленінградом та іншими містами нагороджений орденами Леніна, Бойового Червоного Прапора, Червоної Зірки і медалями. Повним кавалером ордена Слави повернувся додому розвідник П.С. Мигун. Три ордени Червоної Зірки, два ордени Вітчизняної війни та 6 бойових медалей прикрашають груди старшого лейтенанта С.С. Янкова.

Село Баратівка було звільнено ІІІ Українським фронтом в ніч на 9 березня 1944 року. Під час вигнання загарбників з села загинув рядовий Плужников, уродженець Курської області. Також помер від ран сержант-полтавчанин Петро Костянтинович Семенча. Вдячні жителі села з почестями поховали воїнів і до 20-ї річниці Перемоги над Німеччиною на місці їх поховання було споруджено обеліск з меморіальним списком загиблих у війні земляків.

Головою колгоспу після війни була обрана Іванько Ярина Іванівна, яку через рік замінив Г.Сокур, який повернувся з фронту. Відбудовчі роботи здійснювались у надзвичайно тяжких умовах. В господарстві не вистачало людей, тяглова сила зводилась до 14 корів. Земля оброблялась вручну. Колгоспники прикладали максимум зусиль, щоб підняти колгоспне виробництво, «по гвинтику» збирали сільськогосподарське знаряддя і машини.

Значну допомогу у відновленні сільгоспартілей надавала трудівникам Баратівки і Антонівки держава, надаючи позики, кредити, посівне зерно, худобу. Вже восени 1944 р. господарство виконало зобов'язання перед державою. Сільгоспартіль ім. 16 партконференції, наприклад, здала у фонд держави 2500 пудів зерна, крім того, понад план – 800 пудів. До травня 1945 року колгоспники власними силами відновили роботу школи. З шкільних меблів залишилося лише кілька парт. Жителі приносили в школу власні столи і лави.

(Архів шкільного музею, витяг із матеріалів Миколаївського обласного державного архіву ф.11894,оп.1., од.зб.200. арк. 221-224.)

В 1946-1947 роках село було електрифіковано. Електричний струм пішов від збудованої місцевої електростанції на виробничі потреби, приводив у дію збудований млин. Велику роль в цей час відігравала кузня. З підтримкою держави було відбудовано тваринницькі ферми, пташник, польовий стан, колгоспну майстерню.У 1947 році у Баратівці з’явився власний радіовузол.

В 1950 р. колгосп одержав прибуток, який дорівнював 700 тис. карбованців. У 1955 році колгоспи «ім. 16 партконференції» і «Червоний партизан» (с. Антонівка) було об’єднано в одне господарство «Сталінський шлях». Після приєднання господарства с. Вівсянівка у 1959 році отримало назву «Радянське село». Їх об'єднання сприяло більш швидкому розвитку всіх галузей сільськогосподарського виробництва.

У 50-ті роки колгосп очолював Р.Й.Шевчук, якого потім замінив Я.Т. Чернега. Під його керівництвом колгоспники вивели господарство у передовики. Господарс­тво давало державі високі врожаї, високі надої молока, тисячі яєць, вовну, м'ясо, овочі, займалося насінництвом. За високі досягнення у виробництві орденом «Знак Пошани» нагороджені: Чернега Я.Т., Деренюга М.Н., Великохатько В.П., Пишний В.М., Шевченко М.С., Сокур С.П.; орденом Трудового Червоного Прапора – Куріченко А.Г., Шевченко С.Т..

За ці роки у селі заасфальтовано 20 км вулиць, прокладено 6,5 км водопроводу. Діє автоматична телефонна станція.

У 1959 році здано в експлуатацію Будинок культури на 450 місць, де до послуг селян працюють 5 гуртків художньої самодіяльності, кіноустановка, яка щотижня демонструє 4 денних і 4 вечірні кіносеанси. За рахунок колгоспу «Радсело» партійний комітет випускав газету «За комунізм!» у 60-х роках. Проіснувало це видання більш як 20 років.

Книжковий фонд сільської бібліотеки станом на 1979 рік складає 1305 книг.

У 1972 році споруджено адміністративний корпус правління колгоспу і сільської ради, лікарню, аптеку, Будинок тваринника і ін.

Також в селі працює Баратівське споживче товариство, яке тільки в Баратівці має продуктовий, господарчий та промтоварний магазини, діяльність якого розповсюджується на територію всієї сільської ради.

На початку 1980-х в селі працює підприємство побутового обслуговування – філія районного будинку побуту – ательє мод, фотоательє.

Сьогодні, незважаючи на неповторну архітектуру, колишня садиба поміщика Гербеля – типова школа: усе обладнано для нормального навчання дітей: їдальня, централізоване опалення, шкільний авто­бус, що розвозить дітей із сусід­ніх сіл по домівках, працює ком­п'ютерний клас із відносно су­часними машинами.

Окрасою школи, окрім будинку є музей, створений силами поколінь учнів та педагогів. Експонати, розміщені в ньому, розповідають про історію села, відразу про три війни: громадянську, Вітчизняну та Афганську. Також тут зібрано речі, які виготовлені умільцями-любителями, предмети побуту українських селян минулого століття.

Багато випускників Баратівської середньої школи стали вчителями, інженерами, агрономами, економістами, лікарями, офіцерами Радянської Армії.

Поет Анатолій Олексійович Ластовецький, доктор сільськогос­подарських наук Віталій Петрович Коваленко, архітектор Леонід Григорович Васильєв, які закінчили школу із золотими ме­далями. Тут навчались також майбутні військові, справжні знавці своєї справи гене­рал-майор міліції Григорій Михайлович Петрюк, полковник інженерних військ Гри­горій Федорович Шевченко. Тут працював заслужений вчитель УРСР Денис Степа­нович Білан.